Біль афганської війни
(Онук вустами діда)
 Вчителі наші, люди прекрасні,
А наша школа ніби весна,
Живе тут пісня, легенда і казка,
Кращої школи у світі нема.
Про людей і різні події споминають,
І про тих, що пройшли через страшні часи війни,
І про матерів, які не знали куди йдуть їхні сини.
Сьогодні я вам розкажу,
Про свого рідного дідуся, який пройшов Авганську війну,
Який бачив смерть очима своїми,
А війна та лишила в його серці руїни.
Він у мене Іваном зветься,
І народився в Йорданештах,
Виростила його матуся сама,
І маленького Івана з собою в колгосп брала.
Тяжко їй було, рідненька,
Виростила його саменька.
Виріс Іван і навчався у школі,
І мамі допомогав сапати у полі,
Але одного дня у військомат викликають,
Івана в армію відправляють.
Горю матері немає меж,
У Івана серце розривається теж
Бо як матусю саму лишати,
Хто їй буде допомогати,
Але й Батьківщині борг треба віддати.
Прощається з мамою, їде служити,
Не знаючи навіть куди він піде,
Дійшов до Кіцманя, кажуть, що в Череповец направляють
Але хлопців відправляють, його ще на один день залишають.
На другий день їх знову збирають,
І поїздом всіх кудись направляють,
Навіть натяк не дали, що в Ашхабад йдуть,
І, що там на навчання лишуть.
Так тиждень вони в поїзді йшли,
А днем перед приїздом до них підійшли,
І сказали: "Знаєте хлопці, в Ашхабаді ми їдемо,
На навчання туди вас ведемо."
Розказує дід:
"Шість місяців навчання пройшли,
А потім в місті Кушка нас відвели,
Тут, в аєропорті п'ять днів вертоліт чекали,
Дуже мало їли, майже не спали.
На п'ятий день два військові вертольоти приземлились,
Взяли нас і через сорок п'ять хвилин в Кундуз зупинились.
І кажуть , що ми будемо воювати,
І аєропорт міста Кундуз захищати.
Уявляєте, як їм було, коли сказали,
Що війна йде, і всюди бачить завали,
А вони мають воювати,
І Авганістан - чужу країну загищати.
В Кундузі в артилерійській батереї воював,
За домівкою дуже-дуже сумував,
Але про сум бідні солдати зразу забували,
Коли на чергове завдання відправляли.
Бідненький мій, бачив смерть своїми очима,
І як помирали його побратимі,
І їхня машина на міні підірвалась,
Але обійшлося без жертв, а вдуші рана лишалась.
І досі про той випадок споминає,
І момент той в його очах сльози лишає,
Розповідає, що був в такій напрузі,
Що забував навіть писати рідній матусі.
А вона не знала, про що і думати, бідна,
Думала, що може померла дитина її, рідна,
Писати у військомат подалася,
Що з ним сталося - дізнаватись.
Там її заспокоїли, що він є, він живий,
І що через місяць поверниться, сповнений надій.
І тоді заставиляли кожного дня писати,
І по одному листі додому відправляти.
Повернувся додому він живий,
Але скількі болі, зруйнованих надій,
Пройшли роки, але в душі болить,
Бо два роки війни - це не одна мить,
Це біль, який в душі завжди спить.
Але на війні в Афгані не лише він воював,
А з села, ще його друг Костянтин побував,
З дідусем кожного року на святі йдуть,
І біля пам'ятника воїнів афганців квіти кладуть,
Радіють, що про них не забувають,
Свято їхнє в лютому відзначають.
Але пройшли роки і знову війна,
Не в Афгані, а на плеах носить наша країна,
Але я вірю, що миру буде,
І Бог невинних людей не забуде
А вам, читачам, я від усього серця бажаю,
Миру в душі і злагоди без краю.
учень 6-го класу
Йорданештської ЗОШ №2
Опаіць Микола
| 